Донбаський синдром в Україні надовго?

Донбаський синдром в Україні надовго?

Навколо окупованих територій України склалася стійка політична та соціо-психологічна ситуація, яка описується цілим набором проблем і залежностей. Суть цієї ситуації полягає у тому, що українці є заручниками: агресії російського владного режиму, корупції, відмови українського владного режиму від реформ та вичікування і переслідування власних інтересів західними країнами.


Події навколо прийняття законів про продовження особливого статусу та про особливості державної політики щодо ТОТДЛО (тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей) засвідчили неспроможність українських політиків і українців загалом дійти до сутнісного консенсусу з цього приводу.


На сторінках газети «Дзеркало тижня» заступник голови Верховної Ради Оксана Сироїд звинуватилаhttps://dt.ua/internal/gibridokomanduvach-256281_.html президента України у неналежному виконанні своїх посадових обов'язків як Головнокомандувача під час війни. Тобто, по суті, особа вищого керівництва держави звинуватила нашого Головнокомандувача у державній зраді, бо не оголошувати воєнний стан під час війни цим і є.


Водночас це не призвело ані до якоїсь реакції суспільства, ані до якоїсь позитивної реакції з боку президента. Натомість Петро Порошенко звинувативhttp://www.president.gov.ua/videos/zvernennya-prezidenta-ukrayini-474 політиканів у відмові від окупованих територій, у напруженні стосунків з нашими ключовими союзниками та у створенні загрози, що ми залишимось з агресором сам на сам.
Тобто ми маємо ситуацію, коли сторони не чують чи роблять вигляд, що не чують, змісту позицій одна одної та аргументації цих позицій. Ми також маємо ситуацію, коли українська громада перестала зважати на гостроту політичного конфлікту всередині країни.
Отже йдеться про виникнення якоїсь нової соціо-психологічної ситуації. На мій погляд, в Україні наявні ознаки Стокгольмського синдрому - підсвідомої залежності жертви від агресора, певного позитивного емоційного зв'язку між ними. Ця емоційна залежність стала можливою приблизно з ХХ століття, коли концепція прав людини проникла не тільки в політику, а й у соціальні норми девіантних форм політики - таких як тероризм та локальні війни.
Але Україна спричинилася до створення та демонстрації на весь світ нової форми Стокгольмського синдрому - Донбаського.


Донбаський синдром є ускладненим варіантом Стокгольмського. Він може бути описаний як набір складних залежностей чотирьох різних сторін: 1) української громади; 2) української влади; 3) російської влади; 4) владних представників західного світу, зокрема ЄС та США.
Поки що можна описати ці залежності дуже схематично.


В основі Донбаського синдрому лежить хвороблива залежність Росії і, зокрема, російської влади від приналежності до неї України та української громади, бо без них Росія - не імперія, хай навіть всю решту колишніх республік СРСР вона збере навколо себе.


Трохи меншою мірою, але досить сильно, Росія залежить від Європи, чи скоріше їй потрібен владний вплив на Схід ЄС так само, як і Україна у її складі, - для задоволення імперського збочення.


Також значною мірою Україна та Східна Європа агресуються Росією через хворобливу заздрість до США. Росія ніби говорить США: ми рівні вам, а якщо ви нас так не сприйматимете, то ми будемо руйнувати Україну та Східну Європу, а відтак і робити слабшою цілу Європу.
Отже, в основі Донбаського синдрому лежать хворобливі прояви російського імперського комплексу глобальної меншовартості.
Але сам Донбаський синдром є комплексом складних відносин Росії з жертвами - українською громадою, українською владою та європейськими владними лідерами (і громадами східноєвропейських країн як найбільш упослідженими Росією).


Найодіознішою є залежність нинішньої української влади від російської влади. Щонайперше це безпосередня залежність українських політиків від війни з російськими режимом. Завдяки цій війні вони отримують підтримку всередині України та за кордоном, навіть не проводячи реформи та посилюючи корупцію, продовжуючи незаконне збагачення себе та свого вузького кола, нехтуючи підтримкою української громади та дозволяючи собі публічно знущатися над опозицією.
Це також залежність українських олігархів від бізнес-зв'язків із Росією, від впливової досі в їх середовищі російської культури, яка дозволяє їм, перебуваючи в корпоративному середовищі, уникати широкого тренду українізації та національної ідентифікації, яка нині зі скрипом, але невідворотно шириться країною.
З іншого боку, залежність української громади від російської влади підсвідома і цікавіша, бо вона непряма.
Українська громада підсвідомо бажає, аби російський режим якомога більше зруйнував весь пафос та псевдореформістську брехню української влади, аби виклик російської агресії був такий сильний, щоб українська влада знайшла в собі сили до самолюстрації.
Тому коли президент говорить про опозицію, яка стає на бік української громади в протистоянні з українською владою, що начебто опозиція є залежною від російського режиму, то ліпше було б йому мовчати про це. Бо це така залежність, яка зовсім не на користь його політичному майбутньому.
Залежність європейських лідерів від російського режиму виходить з двох обставин - економічні зв'язки з Росією та погане реноме української влади. Саме ці дві обставини змушують європейських лідерів зволікати зі справжньою підтримкою України. Саме це змушує говорити президента України, що ми не впораємося з Росією сам на сам.
Звичайно, українська громада ніколи не впорається з агресивним російським режимом, маючи таку залежну від нього українську владу.
Якщо впродовж трьох років війна Росії проти України тривала в контексті проекту Новоросії чи хоча б Донбасу в складі Росії, то нині, коли вже стало зрозуміло, що РФ не отримає Новоросію, а Донбас їй може дістатися лише зруйнований, війна продовжується винятково через наявність Донбаського синдрому.
Цей синдром існує як набір стійких свідомих та несвідомих залежностей між чотирма сторонами цього конфлікту. Іноді здається, що Путін напряму домовився з Порошенком продовжувати цю війну у млявому режимі. Обом ця війна вигідна в політичному плані. Страждають лише громади - українська, російська та значною мірою навіть європейська.
Донбаський синдром відрізняється від Стокгольмського не тільки складністю чотиристоронніх залежностей, а й тим, що агресор-терорист виступає в двох позиціях: російська влада шантажує українську громаду небезпекою від української влади, а українська влада шантажує українську громаду небезпекою від російської влади. І ще питання, чий шантаж більший, бо ресурси української влади в цьому сенсі потужніші.


Українська влада постійно дає зрозуміти українській громаді: не чіпайте нас, бо російський владний режим значно гірший, ніж ми. Тобто це фактично українська влада тримає власний народ у заручниках, погрожуючи йому посиленням агресії російської влади.
Іноді здається, що саме українська влада є агресором, оскільки відкрито зраджує українську громаду в ситуації війни, відкрито продовжує корумпувати державу, відкрито займається здирництвом через тарифи та відкрито робить корпоративний бізнес на крові.
Українській громаді немає у цьому соціо-психологічному процесі Донбаського синдрому чим пишатися, окрім власних спроб подолати цей синдром, тобто окрім воювати в традиції добробатів та волонтерів.
Єдине, чим ми можемо пишатися, то це тим, що українці зробили певний внесок у розвиток теорії парадоксальних залежностей між агресором та жертвою, ускладнивши схему звичайного Стокгольмського синдрому та показавши, що він може існувати в ситуації опосередкованого шантажу.
Як можна зруйнувати Донбаський синдром?
Суть російського режиму ми змінити не зможемо. Хвороблива залежність від України, яка лежить в основі імперського збочення Росії, в будь-якому разі залишиться. Європейську позицію ми теж змінити не зможемо, допоки є економічна залежність Європи від Росії, а наша влада не виглядає привабливою для європейців у жодному аспекті політики.
Так само не можна змінити українську громаду...
Ми можемо змінити лише одне - нинішню українську корумповану владу, яка є ключовою ланкою Донбаського синдрому. Інакше Донбаський синдром як набір уже доволі стійких чотиристоронніх залежностей залишиться в Україні надовго.


Сергій ДАЦЮК, філософ


Вечірні Вісті


...
16 октябрь 2017 /
Похожие новости

Передчуття осені-2017

Політична ситуація осені характеризується як черговий оберт політичної кризи на тлі зневіри, безнадії та соціальної депресії громадян. Гострота кризи зумовлена тим, що, з одного боку, збільшується

Іван Крулько: Автори закону про реінтеграцію закладають помилкові акценти щодо звільнення Донбасу

Законопроектом «Про реінтеграцію Донбасу» влада і коаліція закладають помилкові акценти стосовно звільнення Донбасу. Таке переконання висловив народний депутат від «Батьківщини» Іван Крулько під ...

Сергій Євтушок: Вбивство Вороненкова – цинічна спроба Росії залякати усіх, хто виступає за Україну

Російські спецслужби вбили екс-депутата Держдуми Дениса Вороненкова, щоб залякати усіх потенційних свідків у справах, які стосуються злочинів російської влади. Про це заявив народний депутат від

Юлія Тимошенко: Головний козир у питанні повернення миру в Україну – Будапештський меморандум

Головний козир України у питанні повернення миру в Україну - це Будапештський меморандум. Таку думку в ефірі телеканалу «112 Україна» висловила Юлія Тимошенко. Лідер «Батьківщини» впевнена, що заради

Сергій Євтушок: Розхитує ситуацію не блокада, а українська влада, яка ігнорує народ

Припинення торгівлі з ОРДЛО - вимога українського народу. Влада має понести відповідальність за спроби силового розгону торгової блокади. Про це заявив народний депутат від «Батьківщини» Сергій

Іван Крулько: Якщо влада не може зупинити торгівлю на крові, тоді це має зробити народ

Торгівля з окупованими територіями не припинить війну, бо для бізнесу, влади та бойовиків - це великі гроші, які вони не хочуть втрачати На цьому наголосив народний депутат від фракції «Батьківщина»
Комментарии

НАПИСАТЬ КОММЕНТАРИЙ